Редагування Кияниця Василь Сергійович
Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Увага! Ви не авторизувалися на сайті. Ваша IP-адреса буде публічно видима, якщо Ви будете вносити будь-які редагування. Якщо Ви увійдете або створите обліковий запис, редагування будуть натомість пов'язані з Вашим іменем користувача, а ще у Вас з'являться інші переваги.
Редагування може бути скасовано. Будь ласка, перевірте порівняння нижче, щоб впевнитись, що це те, що ви хочете зробити, а потім збережіть зміни, щоб закінчити скасування редагування.
Поточна версія | Ваш текст | ||
Рядок 17: | Рядок 17: | ||
Дружина: [[Кияниця Анастасія Іванівна]] (1928—2005) — телефоністка місцевого вузла зв'язку з 1943 по 1990. | Дружина: [[Кияниця Анастасія Іванівна]] (1928—2005) — телефоністка місцевого вузла зв'язку з 1943 по 1990. | ||
− | Син: [[Кияниця Василь Васильович]] ( | + | Син: [[Кияниця Василь Васильович]] (нар. 1950) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор Носівської районної станції юних техніків (з 1972). Депутат Носівської міськради з початку 1990-х. |
− | Дочка: Кияниця (за чоловіком - Охріменко) Валентина Василівна (нар. 1959) — до пенсії працювала лікарем в Холминській лікарні, Корюківського району. | + | Дочка: Кияниця (за чоловіком - Охріменко) Валентина Василівна (нар. 1959) — до пенсії працювала лікарем в Холминській лікарні, Корюківського району. |
== Відзнаки == | == Відзнаки == | ||
Рядок 51: | Рядок 51: | ||
[[Файл:Кияниця Настя.jpg|міні|[[Кияниця Анастасія Іванівна|Анастасія Іванівна Кияниця]], дружина Василя Сергійовича Кияниці, 1948 рік]] | [[Файл:Кияниця Настя.jpg|міні|[[Кияниця Анастасія Іванівна|Анастасія Іванівна Кияниця]], дружина Василя Сергійовича Кияниці, 1948 рік]] | ||
− | Батько розповідав, що мою майбутню маму [[Кияниця Анастасія Іванівна|Настю]] перший раз побачив на Носівській пошті, де вона з 14-ти років, як тільки німців не стало у Носівці, працювала телефоністкою. Сподобалася вона батьку, але не признавалась де живе. Вирахував і «знайшов» її на початку Малої Сениківки (нині [[ | + | Батько розповідав, що мою майбутню маму [[Кияниця Анастасія Іванівна|Настю]] перший раз побачив на Носівській пошті, де вона з 14-ти років, як тільки німців не стало у Носівці, працювала телефоністкою. Сподобалася вона батьку, але не признавалась де живе. Вирахував і «знайшов» її на початку Малої Сениківки (нині [[вулиця Успенська]]). Вона соромилася, що жила дуже бідно, напівсиротою. А ще соромилась Василя, бо він був значно старшим за неї. Не раз намагалася з роботи додому вислизнути непомітно, щоб не проводжав. Колега, телеграфістка-фронтовичка [[Паша Садова]], казала: «Ну й дурна ж ти Насте! Такий чоловік! Сильний, здоровий, серйозний… а ти ще ремствуєш! Аби мені такий, то я б не хвилини не роздумувала!». А батько, тим часом схоронивши й матір, залишився у хаті сам. На пропозицію перейти жити на [[Козарський шлях]] Настя не знала що й відповісти. Порадилася із своєю матір’ю. Казала пізніше, що мати переконала: «Йди, Насте. Він солідний, розумний, працює. Де ти чоловіка кращого знайдеш?». А їх, тих чоловіків, після війни й правда було не густо. А непитущих, психічно врівноважених – то й поготів. У березні 1950 року молоденька Настя стала моєю мамою. (фото). |
Багато хто стверджують, що ми пам’ятаємо дитинство починаючи з 4-5 років. Не знаю. Я пам’ятаю значно раніше. Я до сьогодні чітко бачу маму, яка схилилася наді мною, коли я лежав у колисці-байці. Певне, це була зима і певне 1952 року. Мама була у шубці із пухнастим коміром. Був світлий день, вона звідкілясь прийшла і, схилившись над байкою, щось до мене промовляла. Було радісно, тепло і затишно. Ось такий найраніший фрагмент мого дитинства залишився у моїй пам’яті і до сьогодні. Коли вже у досить зрілому віці, бесідуючи за столом у сімейному колі, я це озвучив, то спершу мені не повірили. Але коли батьки почали згадувати, то з’ясувалося, що була у мами тоді така шубка, що була байка і стеля старої хати, яку я описав із пам’яті досить точно. | Багато хто стверджують, що ми пам’ятаємо дитинство починаючи з 4-5 років. Не знаю. Я пам’ятаю значно раніше. Я до сьогодні чітко бачу маму, яка схилилася наді мною, коли я лежав у колисці-байці. Певне, це була зима і певне 1952 року. Мама була у шубці із пухнастим коміром. Був світлий день, вона звідкілясь прийшла і, схилившись над байкою, щось до мене промовляла. Було радісно, тепло і затишно. Ось такий найраніший фрагмент мого дитинства залишився у моїй пам’яті і до сьогодні. Коли вже у досить зрілому віці, бесідуючи за столом у сімейному колі, я це озвучив, то спершу мені не повірили. Але коли батьки почали згадувати, то з’ясувалося, що була у мами тоді така шубка, що була байка і стеля старої хати, яку я описав із пам’яті досить точно. |